Шахта «Тернівська» готується до 60-річного ювілею, який відзначатиметься у серпні. Сподіваємося, що на той час у Державному історичному музеї ім. Яворницького з'явиться експозиція, присвячена історії освоєння вугільного регіону Західний Донбас. Саме такий висновок напрошується після зустрічі співробітників музею із представниками шахтарського краю.

Зустріч відбулася з ініціативи тернівського краєзнавця Федора Гапчича та голови профкому ППВП шахти «Тернівська» Дениса Шишацького. А головним героєм заходу став Іван Іванович Сокуренко – Заслужений шахтар України, кавалер «Ордену Слави» 3-х ступенів та ордену «Шахтарська доблесть» 3-го ступеня.

Федір Гапчич привіз до обласного музею безліч фотографій, які розповідають про те, як зароджувався наш вугільний регіон, про людей, які будували перші шахти. І, звичайно, найжвавіший інтерес співробітників музею викликала розповідь Івана Івановича Сокуренка, якого по праву називають «легендою Західного Донбасу».

І справді, дивовижна доля випала цієй людині. «Для мене пам'ятний день 5 квітня 1959 року – саме з цього дня розпочався відлік моєї трудової біографії шахтобудівника, – розповідає Іван Іванович. - Я приступив до роботи у ШСУ-3 помічником стовбурового, а за два місяці пішов у прохідку, де й пропрацював аж до виходу на пенсію. Щоправда, була невелика перерва: 1960 року пішов до армії, а в листопаді 1962-го увійшов до складу групи радянських фахівців, які за урядовим завданням приймали участь у будівництві Асуанської греблі в Єгипті. Проведені там три з половиною роки пам'ятні мені й досі».

«А потім я знову повернувся до рідного колективу – до ШСУ-3, - продовжив Іван Іванович. - Саме з нас, шахтобудівників, розпочиналася історія кожної шахти – «Першотравневої», «Самарської», «Дніпровської», «Благодатної», імені Героїв космосу… У свій час працювали в Олександрії Кіровоградської області, де в стислий термін здали в експлуатацію шахту. Свій колектив згадую з ностальгією та з гордістю. Роботою люди були завантажені повністю. Колектив постійно відчував потребу в робочій силі та спеціалізованих кадрах: потрібні були електрозварювальники, машиністи вантажопідйомних установок і мостових кранів – без цієї техніки ніяк не можна було обійтися при будівництві шахтних копрів. Ядро шахтобудівників складали бригади, які прибули переважно з тресту «Червоноармійськшахтобуд» Донецької області. Далі колектив поповнювався в основному за рахунок молоді, яка прибувала по комсомольським путівкам. Було поставлено завдання створити згуртований працездатний колектив. Це було непросто, адже їхали до нас з Камчатки, Казахстану, молоді прибалтійці, українці із західної частини країни. У окремих бригадах був реальний міжнародний склад: від цигана і єврея – до латиша, поляка, німця, грузина, вірменина, крім росіян і українців. Але завжди працювали дружно, згуртовано, без конфліктів та на одну мету».

Багато хто з тих, з ким довелося працювати пліч-о-пліч, уже пішли з життя. А з тих, хто живий, багато хто ледве виходить із дому, а то й взагалі прикутий до ліжка. Іван Іванович взяв на себе обов'язок провідувати хоча б на свята та у дні народження своїх товаришів з праці. «За чашкою чаю згадуємо минуле, нарікаємо на те, що так швидко пролетіли роки бурхливої молодості, коли працювали, не шкодуючи себе, в ім'я процвітання нашого рідного Західного Донбасу. І знаєте, який висновок я зробив із цих зустрічей? У багатьох шахтобудівників того покоління в душі залишилися гіркота та образа – насамперед за те, що вони забуті і в принципі вже нікому не потрібні. Проблеми шахтобудівників я порушував неодноразово і на різних рівнях – на чотирьох шахтарських з'їздах інвалідів, учасником яких був, на зустрічах з міністрами вугільної промисловості, з колишньою на той час прем'єром Юлією Тимошенко… Обіцяли нам багато чого, але нічого не зробили: нас ніби викинули з життя».

Звісно, на зустрічі в музеї Яворницького Іван Іванович про це не говорив – він із теплотою та ностальгією згадував минуле. А минуле – саме те, чим сьогодні живуть наші ветерани. Ось чому так важливо, щоб про цих людей не забували, щоб історію освоєння одного з найбільших вугільних регіонів знали не тільки в Західному Донбасі. І якщо в головному музеї Дніпропетровщини з'явиться спеціальна «шахтарська» експозиція – це буде нашою пам'яттю про тих, хто зводив перші шахти та видобував перші тонни «чорного золота».